РЕЛЯТИВIСЬКА ДЗИҐА В ДИНАМIЦI ОСТРОГРАДСЬКОГО
НАН України,
вул. Наукова, 3, Львiв 79000 00footnotetext: PACS 2006 numbers 11.15.Kc, 02.40.Ky, 45.20.Jj, 45.50.-j 00footnotetext: Стаття подається в авторськiй редакцiї)
Анотацiя
Отримуємо варiяцiйнi рiвняння четвертого порядку для опису вiльної релятивiської дзиґи, виходячи з рiвнянь Дiксона для релятивiської дипольної частки. Отриманим рiвнянням надаємо однорiдну просторово–часову гамiльтонiвську форму.
Редакцiя отримала статтю 20 грудня 2010 р.
1. ВСТУП.
Зацiкавлення таким способом опису руху буцiм–класичної частки, який приводить до рiвнянь з вищими похiдними на основi засобiв механiки Остроградського, виникло десь бiля 70-ти рокiв тому i з тих пiр не вщухає [1, 2, 3, 4, 5, 6, 7]. Останньо вiдновилася увага до моделей, в основi яких лежать поняття першої та вищих кривин Френе свiтової нитi частки (гляди [8, 9, 10, 11, 12, 13]). Побiльшости, розгляд зачинається вiд a priori поданого ляґранжiяну з вищими похiдними, а тодi намагаються отриману динамiчну систему iнтерпретувати як таку, що описує рух частки, надiленої буцiм-класичним спiном (по-иньшому мовити б – як дзиґу). При цiм трапляються технiчнi непорозумiння двох видiв. По-перше, вiд самого початку накладають декотрi неголономнi в’язi. Цi в’язi вибираються таким чином, щоб наперед забезпечити умову, згiдно з якою ляґранжiян записується в системi координат рухомого репера [14]. Але ж, як вказано в працi [15], неголономнi в’язi вимагають делiкатнiшого пiдходу. Зокрема, зв’язана система втрачає властивiсть варiяцiйности. По-друге, вiдоме i звабливе припущення про унiтарнiсть вектора чотиривимiрної швидкостi часом вносять запiзно – уже пiсля того, як варiяцiйна процедура з певним незв’язаним, але й параметрично-неiнварiянтним варiяцiйним завданням вже зостала переведена (пор. [16]). Такий пiдхiд зазнавав справедливої критики з боку рiжних авторiв (гляди [17, стор. 149], або [18]). З иньшого боку, для опису релятивiської дзиґи служать давно встановленi рiвняння третього порядку Матiсона [19], рiвняння другого порядку Матiсона–Папапетру [20], i система рiвняннь першого порядку Дiксона [21]. I ось, у 1945му роцi, у зв’язку з працею Матiсона [19], Вайсенхоф з Рабе ствердили таку думку: ’’Рiвняння руху матерiяльної частки, надiленої спiном, не збiгаються з нютонiвськими законами руху навiть для вiльної частки в ґалiлеєвськiй областi; остається додатковий член, залежний вiд нутрiшнього моменту, або ж спiну частки, який пiдвищує порядок цього диференцiйного рiвняння до третього.‘‘111“The equations of motion of a material particle endowed with spin do not coincide with the Newtonian laws of motion even for a free particle in Galileian domains; there remains an additional term depending on the internal angular momentum or spin of the particle which raised the order of these differential equations to three.” (Праця [2] доповiдалася на засiданнi Кракiвського вiддiлення Польського фiзичного товариства 28 лютня 1945 року.) До наведеної думки можемо додати, що процедура повного усунення спiнових змiнних пiдвищує порядок диференцiйного рiвняння для свiтової нитi частки до цифри чотири. В наступному вiддiлi покажемо, як оце диференцiйне рiвняння четвертого порядку випливає з процедури усунення змiнних спiну iз системи рiвнянь Дiксона в пласко́му просторi i запропонуємо вираз для функцiї Ляґранжа, при якiй параметрично-iнварiянтне варiяцiйне завдання видасть свiтовi лiнiї частки з нутрiшнiм моментом без будь-яких в’язей, що накладалися-б перед переведенням варiяцiйної процедури. В’язь постiйности кривини Френе повинна накладатися пiсля переведення варiяцiї, i саме тому називаємо запропоновану нами функцiю Ляґранжа покриваючим ляґранжiяном. Опiсля збудуємо систему узагальнених гамiльтонiвських рiвнянь, що вiдповiдатимуть цьому ляґранжiяновi.
2. ПIДВИЩЕННЯ ПОРЯДКУ I СКОРОЧЕННЯ КIЛЬКОСТI ЗМIННИХ.
2.1. Рiвняння Матiсона–Папапетру–Дiксона з умовою Матiсона–Пiранi: перше пiдвищення порядку.
Аби почати з найнижчого диференцiйного порядку рiвнянь, згадаймо рiвняння Дiксона для буцiм-класичної частки зi спiном, взагалi кажучи, у ґравiтацiйному полi,
(1) |
записанi з допомогою поняття коварiянтного упохiднення вздовж свiтової нитi з довiльним вíдмiром мiркою . В загальнiй теорiї вiдносности цi рiвняння мають виконуватися уздовж свiтової нитi буцiм-класичної частки, надiленої нутрiшнiм моментом кiлькости руху (т. зв. ’’спiном‘‘) , вiдповiдальним за її дипольну структуру.
З-помiж кiлькох додаткових умов, якi додаються до системи рiвнянь (1) аби усунути її недоозначенiсть (гляди [22]), ми зупинимось на умовi, обранiй Матiсоном [19]
(2) |
За цiєї умови величина , де , є iнтеґралом руху рiвно ж як i величина скаляру нутрiшнього моменту , де
(3) |
Умова Матiсона дозволяє розв’язати спiввiдношення (3) щодо тензора спiну:
(4) |
i тепер сама вона набирає вигляду
(5) |
Попереднiм дослiдженням [23] встановлено, що система рiвнянь(1), обмежена умовою(2), є рiвнозначною з такою системою:
(6) | |||
(7) | |||
(8) |
де ’’поступальна частина‘‘ (6) тепер вже мiстить третю похiдну вiд координати частки.
Система рiвнянь (6, 7) є невíдмiрною (вíдмiрно–байдужою), сирiч iнварiянтною щодо будь-яких перетворень незалежної змiнної , яка служить мiркою уздовж свiтової нитi частки.
Вiдновлення системи рiвнянь(1, 2) досягається впровадженням змiнної взором
(9) |
якого можна записати, використовуючи позначку двоїстого тензора, так:
(10) |
Квадрат скалярної величини вектора кiлькости руху гарно виражається через поняття першої кривини Френе свiтової нитi частки,
(11) |
ось яким чином:
(12) |
2.2. Рiвняння четвертого порядку для вiльної релятивiської дзиґи.
Надалi кладемо . В пласко́му просторi чотири-вектор спiну є постiйним. Це можна угледiти, наприклад, стявши рiвняння (6) з вектором i опiсля зиркнувши на рiвняння (7).
Пробуватимемо далi усувати величини зi системи рiвнянь (6, 5). Щоби спростити пiдрахунки, варто обрати мiркою уздовж свiтової нитi частки, як звичайно, натуральну мiрку так, що . Негайно отримуємо, використовуючи поняття двоїстого тензора, ось яку форму рiвняння (6)
(13) |
Це рiвняння має перший iнтеґрал – квадрат першої кривини Френе свiтової нитi
(14) |
Виходячи зi взору (12), негайно бачимо, що i квадрат скалярної величини вектора кiлькости руху є сталим на розв’язках системи рiвнянь (13, 8) в нашому пласко́му просторi.
Тепер згорнiмо векторне рiвняння (13) з тензором , пам’ятаючи про умову (8). Пiсля певних алґебричних манiпуляцiй отримаємо
Оце упохiднюючи i опiсля пiдставляючи праву частину з рiвняння (13), остаточно отримуємо рiвняння
(15) |
Коли ж тепер запровадимо позначку , де несе фiзичне навантаження поняттям частоти осциляцiй, отримаємо бажане рiвняння четвертого порядку для свiтової нитi вiльної релятивiської дзиґи:
(16) |
3. КАНОНIЧНИЙ ФОРМАЛIЗМ ДЛЯ РЕЛЯТИВIСЬКОЇ ЧАСТКИ В МЕХАНIЦI ОСТРОГРАДСЬКОГО ДРУГОГО ПОРЯДКУ.
3.1. Однорiдний гамiльтонiв формалiзм.
Тут розвиваємо механiзм Ґрасера–Рунда–Вайсенгофа [25, 17, 5] однорiдного гамiльтонiвського подання механiки Остроградського з похiдними другого порядку у виразi функцiї Ляґранжа для релятивiського параметрично-iнварiянтного варiяцiйного завдання. Цей механiзм найкраще надається для потреб релятивiської механiки, а також, взагалi кажучи, є особливо зручним у всiх тих випадках, коли самими рамками моделi передбачається iнварiянтнiсть щодо деякої групи перетворень, яка перемiшує рiвноправним чином залежнi змiннi з незалежними, як це й вiдбувається пiд вимогою лоренц-iнварiянтности.
Нехай
(17) |
означає фактор-проєкцiю з многовиду ненульових швидкостей Ересмана на многовид елементiв торкання -го порядку пiд дiєю групи (мiсцевих) перетворень незалежної змiнної on . Щоразу, як тiльки функцiя Ляґранжа задовольняє так званi умови Цермело, вона визначає деяке параметрично-iнварiянтне варiяцiйне завдання на . Усяке таке завдання успiшно переживає згадану вище факторизацiю i визначає певен пучок рiвнозначних мiж собою присаджених (до основи =M-форм (або ж ляґранжевих густин), означених на волокнистому многовидi над основою . Загальна конструкцiя цього механiзму детально розглядалася в працi [26], застосування теорiї пучкiв обґрунтована Дедекером в працi [27]. Тут обмежимося випадком варiяцiйного завдання порядку () i, бiльш того, працюватимемо в мiсцевих координатах щоб якомога ближче пiдiйти до конкретної фiзичної моделi. Нагадаємо позначення координат у вище згаданих многовидах: , , , , для та , , , , , для . Як тiльки у наших фiзичних застосуваннях многовид перетворюється в простiр-час спецiяльної теорiї вiдносности з дiягональною метрикою , ми впроваджуємо векторнi позначки за взiрцем , , .
Нехай є функцiєю Ляґранжа, означеною на многовидi , яка задовiльняє умови Цермело:
(18) |
Як ведеться, застосуємо перетворення Лежандра
(19) |
де
(20) |
означатиме оператор повної похiдної. Зауважимо також, що в подальших застосуваннях вiдсутньою буде будь-яка залежнiсть вiд просторово-часової змiнної , оскiльки нас зобов’язуватиме лже-евклiдiвська симетрiя.
Можна бачити, що умови Цермело, коли виконуються, є рiвнозначнi до таких:
(\theparentequation.a) | |||
(\theparentequation.b) |
У згодi з Рундом [17], припустимо, що iснує деяка функцiя вiд чотирьох змiнних , яка не є тривiяльно постiйною уздовж кожної з двох останнiх змiнних i яка, разом з цим, є постiйною уздовж перетворення Лежандра, i ми вибираємо це постiйне значення рiвним без якоїсь суттєвої втрати загальности:
(22) |
Як показано у працi [17] (гляди також [25]), за умови
(23) |
мають iснувати невизначенi множники та , взагалi кажучи, залежнi од , такi, що наступна канонiчна система диференцiйних рiвнянь першого порядку щодо змiнних задовольняється уздовж кожної з екстремалей варiяцiйного завдання з функцiєю Ляґранжа :
(\theparentequation.i) | ||||
(\theparentequation.ii) | ||||
(\theparentequation.iii) | ||||
(\theparentequation.iv) |
Тепер розвиток довiльної функцiї вiд змiнних фазового простору , , , задається дужкою Пуасона
ось яким чином [25]
(25) |
3.2. Отримання функцiї .
Обсяг множини можливих функцiй , якi задовольняли б (22) є немалим. Але, оскiльки кожне параметрично-iнварiянтне варiяцiйне завдання, поставлене на просторi , породжує вiдповiдне йому формулювання на просторi , i навпаки, можна з успiхом пробувати в цiй ролi вiдтягнене до простору гамiльтонiвське формулювання, перед тим збудоване на просторi .
Поставимо варiяцiйне завдання на просторi у виглядi присадженої (щодо ) диференцiйної -form , де означена лише на i задовiльняє умови Цермело. Нехай теж буде тим представником вiдповiдного пучка рiвнозначних присаджених (щодо ) диференцiйних -форм на волокнистому многовидi , який, у запроваджених вище координатах, задається спiввiдношеннями
де
(26) |
є однiєю з форм торкання на многовидi . Звiдсiля
(27) |
Канонiчнi кiлькостi руху запроваджуються, як звичайно:
(28) |
де
(29) |
означає оператор повної похiдної щодо змiнної .
Спiввiдношення помiж операторами (20) та (29) повної похiдної на вiдповiдних просторах струменiв, та (мiстечково) видається очевидним, як насправдi воно i є: якщо є мiсцевою функцiєю на просторi , тодi
(30) |
Можна також отримати (30) безпосереднiм упохiдненням проєкцiї (17), яка, у третьому порядку, так виглядає в наших координатах:
(31) |
Маючи у своєму розпорядженнi спiввiдношення (30), можемо також встановити i спiввiдношення помiж парою кiлькостей руху та в (19), пiдрахованими для функцiї Ляґранжа , даної взором (27), з одного боку, i парою вiдтягнутих взад кiлькостей руху (28) з иньшого боку:
(\theparentequation.a) | ||||
(\theparentequation.b) | ||||
(\theparentequation.c) | ||||
(\theparentequation.d) |
Iз (\theparentequation.c) та (\theparentequation.d) випливає, що
(\theparentequation.a) | ||||
тодi, як iз (\theparentequation.a) та (\theparentequation.b) правом (31) випливає, що | ||||
(\theparentequation.b) |
i, отже, (\theparentequation.b) справджується негайно.
В наступних розважаннях придержуємось теорiї узагальнених гамiльтонiвських систем в такому поданнi, як вона викладена у книзi [28]. Отже ж, в наших координатах найлiпше описувати розвиток системи ядром диференцiйної дво–форми
(34) |
де знак зовнiшнього добутку мiстить в собi ще й згортку векторних диференцiйних форм за необхiдностi. Хотiлося б, аби й на многовидi розвиток цiєї самої системи задавався диференцiйною дво–формою подiбного вигляду,
(35) |
де кiлькостi руху та виводяться з функцiї Ляґранжа (27).
Як прийнято, кладемо . Пiд цим припущенням легко пiдрахувати рiжницю помiж (35) та (34), зважаючи на спiввiдношення (\theparentequation.b, \theparentequation.d) i на умови Цермело (\theparentequation.a):
(36) |
Хотiлося б, аби ця рiжниця виявилася пропорцiйною до форми дотику (26), а саме,
(37) |
Найпростiшим способом узгодження у (36) з (37) є покласти
(38) |
та
(39) |
Тепер заходимось визначати оцю функцiю вiдхилення . Iз (39) маємо:
(40) |
Вистачить пiдставити (40) у (38), аби отримати спiввiдношення
звiдкiль стає зовсiм зрозумiло, що
а також, що, правом (22), .
Отож,
(41) |
3.3. Тремтiння (Zitterbewegung) буцiм-класичної релятивiської частки.
Давно тому, у 1946му роцi Фрiц Боп винайшов функцiю Ляґранжа, що мiстила приспiшення, для опису другого наближення за параметром запiзненої дiї до руху класичної частки [1]. Виглядає знаменним те, що ляґранжiяну Бопа можна надати простої та зрозумiлої форми в поняттях першої кривини Френе свiтової нитi частки (11) ось яким чином:
(42) |
де ми приймемо, що , аби узгодитися з (23). Оця функцiя Ляґранжа задовiльняє умови Цермело (18). Перший доданок у (42), , виявляється того типу, що розглядався Рундом у [17] (теж гляди [25]). Другий доданок, , є функцiєю Ляґранжа вiльної частки. Згiдно з (27), вiдповiдна мiсцева ляґранжева густина, означена в деякому околi на многовидi , може бути виражена в координатах , та :
(43) |
Кiлькостi руху (28) для цього ляґранжiяну є такими:
Запроваджуємо стандартну функцiю Гамiльтона
(44) |
тому, що . Потрiбно вилучити змiнну iз (44). Пiдраховуємо:
i от остаточно маємо функцiю Гамiльтона
(45) |
У працi [1], на сторiнцi 199, Фрiц Боп стверджував: ’’На класичний рух накладається деяке тремтiння, яке описується новими змiнними та . Воно провадить до ефектiв спiнового типу …‘‘222”Der klassischen Bewegung überlagert sich eine Zitterbewegung, die durch die neuen Variabeln und beschrieben wird. Sie führt zu spinartigen Effekten…“
Гамiльтонiвську функцiю на просторi можна отримати з (41):
(46) |
Зауважимо, що цей сам вираз можна було б отримати безпосередньо з припущення
(47) |
вважаючи, що узято з (42).
З огляду на (23), несила повнiстю розв’язати перетворення Лежандра (19). Зате ось як можна вилучити змiнну з (47): спочатку пiдрахуємо кiлькостi руху для (42)
Наступним кроком, виразимо всi величини у (47), куди входить , у змiнних та :
(48) |
i, врештi, пiдставимо до (47), щоб остаточно отримати функцiю Гамiльтона (46).
Зауваження. Наш пiдхiд до побудови функцiї Гамiльтона рiжниться вiд пiдходу Ґрасера. Вiн швидше пов’язаний з розглядом функцiй Ляґранжа, квадратичних за швидкостями, в теорiї просторiв Фiнслера.
Тепер не важко отримати рiвняння Ойлера–Пуасона четвертого порядку для варiяцiйного завдання з функцiєю Ляґранжа (42), вiдштовхуючись вiд гамiльтонiвської системи (24) та виразу (46). Для (24) маємо:
З другого рiвняння отримуємо значення множника шляхом згортки з вектором i з наступним використанням умов Цермело (18). Маємо .
Тiльки на цiй стадiї маємо право накласти певнi в’язi на пiдбiр мiрки уздовж свiтової нитi. Вибираємо натуральну мiрку , так, що . Отримаємо
(\theparentequation.a) | ||||
(\theparentequation.b) |
i тепер видно, що i , так, що рiвняння розвитку (25) вiдновлює свiй звичайний вигляд.
Далi упохiднюємо рiвняння (\theparentequation.a) i пiдставляємо туди рiвняння (\theparentequation.b), щоб отримати
(50) | |||
(51) |
а з иньшого боку, згортка (\theparentequation.a з (\theparentequation.b) дає
(52) |
Ще одне упохiднення рiвняння (50) дає
(53) |
куди ми i пiдставляємо (52), (\theparentequation.a), i, послiдовно, (51), аби врештi добути остаточне рiвняння руху четвертого порядку
(54) |
Правом (14) на зв’язаному пiдмноговидi постiйної величини релятивiського приспiшення рiвняння (54) зводиться до рiвняння гвинтової свiтової нитi руху частки з буцiм-класичним спiном (16), якщо покласти
4. ОБГОВОРЕННЯ.
- 1.
-
2.
Правом формули , яка виказує спiввiдношення помiж послiдовними кривинами Френе у натуральному вíдмiрi, негайно бачимо, що усi екстремалi варiяцiйного завдання (42) мають нульову третю кривину, що, з огляду на означення свiтової нитi, означає, що в просторi частка перемiщається у (двовимiрнiй) площинi. Варто порiвняти цей результат з подiбним результатом роботи [29].
-
3.
Як давно доведено [30], кожна з кривин Френе, взята у ролi функцiї Ляґранжа, дає екстремалi, вздовж яких ця сама кривина є постiйною. Цей факт також спостережений Ародзем стосовно тiльки першої кривини [9]. Однак проблема варiяцiйного опису стежок, усi кривини яких одночасно зберiгаються, залишається вiдкритою.
- 4.
-
5.
Слiдкуючи iдеями Скоробогатька [6], я свого часу отримав (гляди [33, с. 18], [34, с. 88]) деякi неточковi (iнтеґральнi) перетворення простору–часу, якi залишають незмiнним точний вираз iнтеґрала дiї
(55) де вимiрює поворот дотичної до свiтової нитi у вiдповiдностi з приростом натуральної мiрки (власного часу) вздовж неї, так що кривина виражається формулою . Робилися спроби надати цим нелокальним, лiнiйним за i , перетворенням фiзичного значення перетворення координат при переходi помiж системами вiдлiку, якi взаємно рiвноприспiшуються. Трактуючи змiннi i чисто формально, як незалежнi величини, можна показати, що варiяцiї функцiї дiї (55) приведуть до екстремалей постiйної кривини (тобто, свiтових нитей рiвноприспiшених часток). З иньшого боку, бiльш детальне вивчення природи функцiї Ляґранжа
(56) негайно провадить до концепцiї максимального приспiшення [34, 35]. Окремi автори надають рiзних значень цiй фiзичнiй константi. Зокрема, вкажемо на такi два значення, що не вiдрiзняються порядком: (Комарницький [36]) та (Скарпета [35]).
-
6.
Виникають двi перепони для повного узгодження викладених в пунктi 5 мiркувань:
-
-
по-перше, функцiя Ляґранжа 56, потрактована, як ляґранжiян, що насправдi мiстить вищi похiднi (приспiшення), вже у двовимiрному випадку дає такi варiяцiйнi рiвняння Ойлера–Пуасона, серед розв’язкiв яких лиш про́стi лiнiї мають постiйну кривину;
- -
Ляґранжiян (42) вiльний од цих недолiкiв.
-
-
ПОКЛИКИ НА ЛIТЕРАТУРУ
- [1] Bopp F. Zf. für Naturf. 1946. 1. 196–203.
- [2] Weyssenhoff J., Raabe A. Acta Phys. Polon. 1947. 9, fasc. 1. 7–-18.
- [3] Hönl H. Zf. für Naturf. 1948. 3a, Ht. 8–11. 573–583.
- [4] Bopp F. Zf. für Naturf. 1948. 3a, Ht. 8–11. 564–573.
- [5] J Weyssenhoff J. Acta Phys. Polon. 1951. 11. 49–70.
- [6] Скоробогатько В.Я. Доповiдi АН Укр. РСР. Сер. А. 1970, № 10. 897–900.
- [7] Rivas M. Kinematical theory of classical elementatry spinning particles. Preprint of Lecture course delivered at Bogolyubov Institute in Kyiv (Ukraine). – Bilbao: The University of Basque Country, 1998, 160 pp.
- [8] Plyushchay M.S. Int. J. Mod. Phys. 1989. 4, N 15. 3851–3865.
- [9] Arodź H., Sitarz A., Wȩgrzyn P. Acta Phys. Polon. B. 1989. 20, fasc. 11. 921–939.
- [10] Nesterenko V.V., Feoli A., Scarpetta G. J. Math. Phys. 1995. 36, N 10. 5552–5564.
- [11] Нерсесян А.П. Теор. мат. физика. 2000. 126, № 2. 179–195.
- [12] Arreaga G., Capovilla R., Guven J. Class. Quant. Grav. 2001, 18, N 23. 5065–5083.
- [13] Лейко С.Г. Изв. вузов. Математика. 1990. Вып. 10. 9–17.
- [14] Plyushchay M.S. Phys. Lett. B. 1990. 235, N 1–2. 47–51.
- [15] Krupkova O. J. Math. Phys. 2000, 41, N 8. 5304–5324.
- [16] Riewe F. il Nuovo cim. 1972. 8 B. 271–277.
- [17] Rund H. The Hamilton-Jacobi theory in the calculus of variations. – London e.a.: D. Van Nostrand Co. Ltd., 1966, xii+404 pp.
- [18] Lim P.H. J. Math. Phys. 1982. 23, N 9. 1641–1646.
- [19] Mathisson M. Acta Phys. Polon. 1937. 6, fasc. 3. 163–200.
- [20] Papapetrou A. Proc. Royal Soc. London A. 1951. 209. 248–258.
- [21] Dixon W.G. Proc. Roy. Soc. London. Ser. A 1970. 314. 499–527.
- [22] Bailyn M., Ragusa S. Phys. Rev. D 1977. 15, N 12. 3543–3552.
- [23] Мацюк Р. Фiзичний збiрник НТШ. 2006. – 6. 206–214.
- [24] Costantelos G.C. il Nuovo cim. 1984. 84 B, N 1. 91–101.
- [25] Grässer H.S.P. Istit. Lombardo Accad. Sci. Lett., Rend. A. 1988. 122. 105–125.
- [26] Matsyuk R.Ya. В кн. Differential Geometry and Its Applications, Proc. Conf. 2001, Opava (Czech Republic). – Opava: Silesian University, 2002. 447–459.
- [27] Dedecker P. Lecture Notes in Mathematics. 570. Berlin: Springer, 1977. 395–456.
- [28] Krupková O. The Geometry of ordinary variational equations. Lecture Notes in Mathematics, 1678. Berlin: Springer, 1997, x+252 pp.
- [29] Якупов М.Ш. Гравитация и теория относительности. 1983. Вып. 19. Казань: Изд. Каз. ун-та. 146–162.
- [30] Мацюк Р.Я. Пуанкаре-инвариантные уравнения движения в лагранжевой механике с высшими производными. Дисс. канд. физ-мат. наук. Львов, 1984, 140 с.
- [31] Matsyuk R.Ya. В кн. 11th International Conference on General Relativity and Gravitation. Stockholm, Sweeden, July 6–12, 1986. Abstracts of contributed papers. Vol. II. Stockholm, 1986, p. 648.
- [32] Barut A.O. Lecture Notes in Mathematics. 905. Berlin: Springer, 1982, 90–98.
- [33] Скоробогатько Вiталiй Якович. За ред.: Бобик О.I. та ин. – Київ: Iн-т математики НАН України, 1997, 72 с.
- [34] Новiков Л.О., Скоробогатько В.Я. Методи математики: розвиток, застосування, суспiльне вiдлуння. – Львiв: Слово i комерцiя, 1995, 218 с.
- [35] Scarpetta G. Lett. Nuovo cim. 1984. 41, № 2. 51–58.
- [36] Комарницкий Я.И, Огирко О.В. В кн. Распараллеливание обработки информации. Тезисы докл. и сообщ. V Всес. школа-семинар. Львов: Физ.-мех. ин-т., 1985. 181–183.
RELATIVISTIC TOP IN THE OSTROHRADS’KYJ DYNAMICS
Roman MATSYUK
Institute for Applied Problems in Mechanics and Mathematics
3 Naukova St., L’viv, Ukraine
A variational equation of the fourth order for the free relativistic top is developed starting from the Dixon’s system of equations for the motion of the relativistic dipole. The obtained equation is then cast into the homogeneous space–time Hamiltonian form.